Розмови під «Дахом»
№ 45 (190), 9 листопада 2006
Юка Гаврилова
Про рух культурного спротиву й рецепти виживання в умовах тотальної «коритизації» суспільства
Увага! Попередження! Читачу, якщо всі твої культурні потреби цілком задовольняє телебачення, картинки з підписами в 10 слів у глянсових часописах і пісні на радіостанціях FM, будь ласка, не витрачай часу на цю статтю, і хай допоможуть тобі поп-боги.
Усім іншим розказую про спільну культурну ініціативу Центру сучасного мистецтва «Дах» та книжкового видавництва «Кальварія». Але спершу визначимося із самим поняттям «культура».
Культура як фактор повноцінності життя
Ініціатори мистецького салону вже вдруге збирають різношерсту публіку, здатну говорити, слухати й дискутувати на широкі культурні теми у «Даху». Вхід до Центру вільний, без вікових, майнових, статевих та будь-яких обмежень. Сюди приходять митці й видавці, актори й письменники, журналісти й критики та просто поціновувачі мистецтва – аби люди були небайдужі. Набирається десь із півсотні. Дуже скромна цифра, як на столицю держави, що прагне називатися цивілізованою. Звичайно, цього разу жодного чиновника «від культури» також не було. Хоча такі зібрання дають більш коректну картину того, що відбувається на культурному фронті, ніж паперові звіти про різноманітні «культурні заходи». Мілітарний термін «фронт» тут не для краси. Можу додати ще означення «культурний геноцид», і це теж не буде перебільшенням. Бо мова в салоні йде про виживання сучасної української культури в Україні. Зокрема, про таке.
Аби справи з культурою в нас були не такі кепські, то чи наважився б академік і віце-прем’єр Дмитро Табачник виголосити, що національною ідеєю слід вважати добробут. Така логіка наштовхує на перейменування українців у націю якихось «добробутчан», чиї культурні потреби практично нічим не повинні відрізнятися від потреб угодованих свиней, що більш за все в житті цінують повне наваристих помиїв корито.
Аби українські мова та книжки не мали в нашій країні практично статусу нон грата, не треба було б видавцям пригощати шашликом, засмаженим на ватрі з рукописів, прем’єр-міністра та його заступника з гуманітарних питань чи започатковувати до сліз веселу програму «Рік української книжки в Україні». Але вже й після цих акцій держчиновники найвищого рангу договорюються до зневажливих визначень «узкий слой украиноязычной интеллигенции» та «генетичні українці». Подібних прикладів можу навести так багато, що й шпальти не вистачить. Та краще повернімося під «Дах».
Прошу, ознайомтеся з емоційними виступами учасників мистецького салону, і ви зрозумієте, що виробники культурного продукту в усіх сферах наступають на ті самі граблі. На перешкоді розвитку культури стоїть не тупість нашого народу, а руйнівна державна політика щодо культури, підтримуваний нею інформаційний вакуум, бюрократичне свавілля, результатом чого є відсутність комунікації між різними культурними сферами.
Владислав Троїцький, режисер, продюсер і художній керівник ЦСМ «Дах»:
– Здається так, що в Україні немає якоїсь ідеології щодо культури, але насправді вона існує і є дуже дієвою. Вона не артикульована, але проявляє себе через ставлення до пересічної людини. Непорядні політики та можновладці, м’яко кажучи, по-шулерському поводяться зі своїм електоратом. Поясню, як саме: через масмедіа нав’язується спрощений образ людини й куценький набір її культурних потреб. Чим простіші будуть інстинкти у виборців, чим примітивнішою залишатиметься їхня свідомість, тим легше буде ними керувати.
У нас у медіа, а отже, і у свідомості багатьох превалюють дві крайності: велике «ку» перед Росією та Європою («ку» треба розуміти як провінціалізм, як комплекс меншовартості) або безпідставна манія величності під гаслом «Українці – найвеличніший народ у світі». Натомість майже нема спокійної самоповаги.
Ми всі, ті, хто створює культуру, розуміємо, що теперішня ситуація кризова. І не тільки через те, що твориться на державному рівні, а також із середини – у мистецьких колах. Ми існуємо у своїх маленьких замкнутих спілках, герметичних ком’юніті, займаємося самопожиранням, ст раждаємо від нестачі кисню, але боїмося відкритості. Така вже в нас хуторянська свідомість. Просто це схоже на купини на болоті, між якими не прокладено гаток. Тож завдання цього салону полягає в тому, щоб такі стежки-комунікації створити. Інакше ми всі приречені на деградацію.
Не обійшлося й без заслужених закидів журналістам і редакторам ЗМІ, а також їхнім хазяям, тим самим, що й замовляють усю музику. Проте критику вислуховували не вони, а ті, хто прийшли туди, отже, ті, що намагаються свою роботу виконувати чесно й професійно. Тому не обійшлося без образ і непорозумінь. Дехто пропонував започаткувати «чорні списки» культурно опущених журналістів, конкретних видань чи генеральних продюсерів телеканалів, дехто безоглядно відстоював честь мундира.
Ксенія Сладкевич, PR-директор видавництва «Кальварія»:
– У сучасній українській культурі ми спостерігаємо декілька тенденцій. З одного боку, іде накопичення якісного, цікавого продукту в усіх видах мистецтва. Конкурентоспроможного на світовому рівні, але майже невідомого у власній країні. З другого – ми бачимо ізольованість людей із різних сфер культури. Митці рухаються в одному напрямку, але паралельними шляхами. Тож театрали не знають, що відбувається в малярстві чи кіно, навіть в інших театрах, музиканти не мають найменшого уявлення про події в літературному світі й так далі.
І третя тенденція – це відсутність посередника між широким загалом і виробниками культурного продукту. Я маю на увазі медіа. Парадокс: за стрімкого кількісного та якісного зростання культурних явищ маємо зворотний процес у справі висвітлення цих явищ. У багатьох публікаціях або телевізійних сюжетах інформацію не подають адекватно, навіть фактаж перебріхують, я не кажу вже про поверхові, недолугі оцінки та висновки – часто й свідомо спотворені.
Зараз виняток із правил становлять ті видання, у яких різноманітні матеріали про культурні події, явища, персоналії, проблеми, а також рецензії та критику написано спеціалістами, що мають, окрім професійної, ще й загальну ерудованість і фахові знання з тих або інших сфер культури.
Але низький культурний рівень преси – то хоч і яскравий, але тільки один із прикладів, що наочно демонструють запаморочливо низький культурний рівень усього суспільства загалом.
І тут найбільше ігнорантство й деградацію демонструють не декласовані елементи чи найбідніші верстви населення, а якраз ті, хто посіли владний олімп у компанії з недоторканними невігласами – народними обранцями.
Брати Капранови, письменники й видавці:
– Скільки разів за роки незалежності ми вже чули з найвищих трибун, що поки що почекаймо з культурою, бо є важливіші економічні питання, бо хліб важливіший за культуру. І така маячня безперервно з року в рік. За цей час виросло покоління, а серед них і журналісти, які не читають ніяких книжок, не ходять у театр, не бачать нічого навкруги, а лише стогнуть про відсутність грошей і таке інше лайно. Звідси й результат, тож немає чому дивуватися.
Сьогодні маємо дефіцит первинного споживання творів мистецтва, культури. Із цим дефіцитом дуже просто боротися. Треба піти й безпосередньо дістати художнє враження. Не нашвидкуруч пережоване й інтерпретоване кимось малокультурним. Культурну форму, як і фізичну, треба підтримувати регулярними вправами. Якщо не робитимеш культурної гімнастики, то матимеш хронічний духовний радикуліт. Та воно вже й видно, що в нашого суспільства саме такий діагноз... А регулярне споживання культурного продукту, що трошки вищий якістю за мейнстрім – це універсальний лікувальний захід.
Плюньмо на медіа, що неспроможні адекватно висвітлювати культуру. Не з того джерела треба діставати емоційні культурні враження. Перед картиною треба постояти, подумати, відчути щось, витратити час. Швиденько прогорнути – то не темп для споживання культурного продукту. Дивитися вистави, обговорювати побачене, дітей із собою таскати. Обговорювати не інформацію в три рядки з попсового журнальчика, а свої безпосередні думки, емоції та враження від побаченого, прочитаного, почутого.
Ігор Дідковський, бізнесмен, філософ-меценат (продюсер фільму «Молитва за гетьмана Мазепу»):
– У нас так склалося, що культура довгий час нагадувала хвору на сифіліс дівчину, що до всіх пристає й просить, щоб її покохали за гроші. Спілкуватися з такою стидно, а гроші давати шкода.
Культура повинна бути вектором державної експансії. Коли президент їде кудись, йому варто брати із собою не міністра оборони, а міністра культури. Бо саме через культуру ми можемо виражати нашу самобутність й бути цікавими самі собі та світові.
Попри всі непорозуміння, запальні промови митців і суперечливості в поглядах на шляхи виходу з культурної кризи, у привітній атмосфері «Даху» створився не просто дисидентський гурточок, а територія вільного спілкування, і головне – знайшлися ідеї щодо спільних проектів.
Один із них було красиво й весело реалізовано 7 листопада в книжковій кав’ярні «Бабуїн». Етно-хаос-сіно-party «ІСТОРІЯ з-під ДАХУ». Авторка «Кальварії» Ксеня Харченко презентувала свою нову книжку «Історію» під шаманські барабани й співи гурту «ДахаБраха». Щось у цьому театралізованому видовищі було від обряду ініціації, дорослішання. Культурний спротив попсофікації народу дужчає.
ДОВІДКА «БЦ»
Поняття «культура» й «цивілізація» не є тотожними, хоча друге неможливе без першого в повному обсязі. Кимось жартома було сказано, що сучасна цивілізація почалася зі створення в ХІХ столітті ватерклозету. Зазначимо, що такий технічний винахід не мав би розповсюдження в суспільстві, члени якого не доросли культурно до розуміння того, що справляти елементарні біологічні потреби варто в умовах комфортних, а також санітарно безпечних як для них самих, так і для навколишнього середовища. Будь-яка країна з тих кількох, що дійсно рухають науково-технічний прогрес, відрізняється від решти державних утворень світу єдиною особливістю. У кожній такій країні вирує багатошарове, багатюще, динамічне культурне життя. Простіше кажучи, без охорони природного довкілля, розвинутої національної літератури, експериментів у театрі-опері-балеті й узагалі без постійно оновлюваного мистецького авангарду неможливо досягти більш-менш значних цивілізаційних успіхів. Це доведено статистикою. Досвід країн-лідерів доводить, що для свого культурного розвитку держава не має робити нічого особливого, крім послідовного законодавчого захисту виробника національного культурного продукту.
